|
Пролог
1
Замок де Монфокон, Монтаржі, Франція 25 жовтня 1228 року
Молодий король став навколішки й трохи помолився перед полюванням — Бог, зрештою, був на його боці. Після чого він та його кортеж з півсотні чоловіків виїхали з замку Монфокон і попрямували до лісу, притичного до замку.
Був буремний осінній день, тонке листя завихрювалося на вітрі, дрібний дощ зволожував щоки. Дванадцятьом верховим ченцям-цистерціанцям, які завжди супроводжували короля, було дедалі важче підлагоджувати багатогодинні співи під завивання вітру. Король озирався на них знову й знову, роздратований тим, що їх іноді ставало зовсім нечутно.
— Можете всі йти додому. З мене досить вашого котячого нявкання. Я не можу второпати жодного слова.
Ченці, що звикли до вередування свого володаря, відокремилися від мисливської процесії, таємно втішаючись перспективою раннього повернення до монастиря, до розпаленого вогню та смачного сніданку, який їх там очікував.
Людовік обернувся до володаря замку Аморі де Баля.
— Що ви сказали про дикого кабана? Учора. Коли ми розмовляли. Що він теж символ Христа? Ви справді так вважаєте?
Де Баль відчув раптовий напад екзальтації. Сім’я, яке він так старанно посіяв, нарешті проросло.
— Так, Величносте. У тевтонській Німеччині дикий вепр, sus scrofa, відомий, як der Eber. Якщо я правильно розумію, то слово Eber можна простежити до Авраама, предка всіх гебреїв.
«Завдяки надзвичайно зручній хибній етимології», — додав подумки де Баль.
Людовік ударив кулаком по луці свого сідла.
— Авжеж, він і справді був відомий під ім’ям Ібрім!
Де Баль посміхнувся. Він подумки помолився, висловлюючи вдячність тій когорті вчителів, які домоглися, щоб Людовік здобув кращу освіту за його хирлявого діда-педераста Філіпа Другого Августа.
— Як вам відомо, Величносте, у Стародавній Греції дикий кабан був родичем богинь Деметри й Аталанти. У Римі — бога війни Марса. Тут, у Франції, дикий кабан може бути вашим символом, Величносте, адже він утілює в собі й доблесну мужність, і небажання втікати.
Людовікові очі загорілися ентузіазмом. Його голос піднявся високо над завиванням вітру.
— Сьогодні я вб’ю дикого кабана сокирою. Як це зробив Геракл на горі Еримаунт. Бог розмовляв зі мною сьогодні вранці і сказав, що коли я так зроблю, то властивості дикого кабана перейдуть до мене і моє королівство побачить, як будуть приєднані до Святої Матері Церкви Єрусалим, Назарет і Віфлеєм.
Де Баль підняв брови.
— Імператором Священної Римської імперії, ви хочете сказати?
— Я хочу сказати, мною.
Протягом кількох хвилин де Баль не міг знайтися на відповідь. Із кожною хвилиною ситуація ставала для нього кращою. Король навіть сам виявив бажання битися з вепром. Де Баль подивився на вершників, які їх оточували, — так, вони, безперечно, чули слова короля. Він майже почув, як напружилися супутники короля, усвідомивши, що сьогодні вони їдуть полювати не на оленя, а на дикого кабана.
Дивлячись поверх своїх людей, де Баль скинув поглядом на короля. Він був на цілий рік старший від Людовіка. Де Балю вже виповнилося шістнадцять, і фізично він цілком сформувався, тоді як король у свої п’ятнадцять років лише починав дозрівати. У тому, що стосувалося зросту, Людовік був вищий від де Баля більш як на голову, й він сидів на коні з самовпевненістю юнака, якого ніщо не може стримати.
— Dente timetur, — сказав Баль.
— Rex non potest peccare, — відповів король.
Оточення короля вибухнуло спонтанними оплесками. Навіть де Баль був зворушений елегантною jeu d’esprit 1 свого монарха. І низько вклонився, сидячи в сідлі. Він просто мав намір захистити його спину. Dente timetur було дуже відомою фразою, яка французькою означала «ви ліпше бережіться його зубів». Але король відповів йому «rex non potest peccare» — «король не може грішити». Завдяки витонченій паузі між словами potest і peccare Людовік вимовив цю фразу так, ніби хотів сказати: «Ти не зможеш повалити короля, дикий кабане».
Каламбур виявився таким дотепним, що де Баль на короткий час відчув спокусу пощадити життя монарха: де ще, як не у Франції, ви знайдете п’ятнадцятирічного короля з дотепністю П’єра Абеляра? Проте розумний чоловік мав би двічі подумати, перш ніж виступити проти такого могутнього родича, як П’єр Моклерк, дюк Британії. Ось так де Баль і потрапив у лещата між Сциллою Плантагенетів і Харибдою Капетингів.
Він підвів свого коня ближче до королівського, потім швидко озирнувся через плече, подивитися, як інші зброєносці сприйняли його невиправдані претензії на увагу короля.
— Я знаю, де ви зможете його знайти, Величносте. Він — справжнє страховище. Кабан із найбільшими іклами по цей бік Орлеана. Він потягне не менш як чотириста фунтів, якби його зважити.
— Що ви кажете? Хіба таке може бути?
«Цей йолоп знову молиться, — подумав де Баль. — Йому треба було б народитися священиком, а не королем. Якщо він і далі так поводитиметься, їм доведеться включити його до рангу святих. Або буде так, або він зрештою стане найкровожерливішим, наймарнославнішим, найхвалькуватішим тираном від часів Нерона».
Наче у відповідь на ті потаємні страхи, власна версія його врочистої молитви пролетіла, некликана, крізь його мозок: «Благаю тебе, Господи, нехай після того, що я зроблю, цей сучий син не стане мучеником, а я — скаліченим, випотрошеним, посіченим на шматки царевбивцею». Де Баль уклонився — такою була його запізніла реакція на запитання короля, хвороблива усмішка розпливлася на його обличчі.
— Я, власне, приберігав його для себе, Величносте. Мої слуги…
— Як ти міг приберігати його для себе? Усі дикі кабани належать королю. За кого ти себе вважаєш?
Де Баль почервонів. «Господи, захисти мене від людей, які є моїми володарями», — промурмотів він до себе. Він уже перебував у васальній залежності від Моклерка, а тут схрещував мечі з іншим сеньйором, Людовіком Дев’ятим, якого Моклерк хотів бачити мертвим. Де Баль відчував, як його мозок шалено обертається. Він мацав навкруг себе, шукаючи правильний шлях: куди йому найвигідніше стрибнути.
— Цей звір живе поза королівським лісом, Величносте, а тому належить мені. І я ще його не вбив. Я лише наказав своїм людям побудувати барикаду з лози навколо його барлогу й утримувати його галасом та криками. Я знаю, він там. Хоч я його й не бачив. Я мав намір посвятити його Діві Марії, а потім убити. Кажуть, він має ікла завдовжки дванадцять дюймів.
— Дванадцять дюймів? Неможливо.
Де Баль знав, про кого він розповідає. Він стенув плечима й задивився кудись у далечінь.
— У такому разі він Диявол, а не вепр. Чотириста фунтів, ти кажеш? Й ікла завдовжки дванадцять дюймів? Він нахабний самозванець. Неможливо, щоб наш Господь Ісус Христос створив таке страховище.
Де Баль ухвалив рішення.
— Це могло бути, Величносте. І ви, безперечно, маєте слушність. — Він екстравагантно перехрестився — таким жестом, ніби бризкав святою водою на невидиме зібрання народу. — Хіба можна уявити собі достойнішого супротивника для християнського короля?
2
Королівський загін згаяв п’ять годин, щоб добутися до помісного лісу Баля. Де Баль замовив додаткових коней, їжу й наказав напнути шатро перед самим лігвом страховища, а також розіслав людей повідомити своїх орендарів, що звільняє їх від сьогоднішньої праці. У такий спосіб він забезпечив собі найбільш можливу публіку для події, що, як він сподівався, струсоне землю й перетворить королівство.
Коли від боліт Святого Бенедикта нарешті під’їхав король, п’ятсот його вірних підданих упали навколішки, вітаючи свого володаря.
— Чи не бажаєте спочатку відпочити, Величносте? — Де Баль перехопив погляд свого управителя. Той уклонився, показуючи, що все готове для того, щоб королю було зручно. — Чи ми відразу візьмемося за діло?
Король дивився на загорожу з лози. Обличчя в нього було мертвотно бліде.
«Він починає нервуватися, — подумав де Баль. — Бідолашний йолоп мав аж п’ять годин, щоб належно обміркувати ситуацію, і він починає нервуватися».
— Ви дозволите мені бути вашим оборонцем, володарю, й зарубати кабана для вас?
Людовік перекинув ногу через луку свого сідла. Служник оббіг навколо кінського крупа й підставив королю спину, щоб той не бруднив чобіт.
— Чи Бог розмовляв сьогодні вранці з тобою також, Аморі?
— Ні, не розмовляв, Величносте. Бог розмовляє лише з королями, папами та імператором Священної Римської імперії.
У короля вихопився звук, схожий на хрюкання. Він помахом руки підкликав свого конюха.
— Принеси мені мою сокиру. Я вб’ю цього кабана, а тоді ми поїмо.
Де Баль подумки проказав палку подячну молитву Богові за те, що жоден із досвідчених радників короля не завдав собі клопоту взяти участь у цьому полюванні. У цілковитій відповідності до форми королівського правління Францією вони були відсутні, бо організовували інтриги та змови спільно з королевою- матір’ю. Отже, поле діяльності було виключно під його наглядом.
Він підняв рукавичку, показуючи своїм найближчим підлеглим, що можна починати заганяти звіра. Ті, у свою чергу, подали знак своїм прапороносцям, які передали наказ загоничам, що чекали розпоряджень, причаївшись віддалік, на протилежному боці барлогу.
— Кабан може вибігти в будь-яку мить, Величносте. Ви дозволите мені нагадати вам, щоб ви зайняли позицію?
Король підступив до проходу, створеного для нього в загорожі з лози. Перед ним був густий чагарник. Крізь ту масу рослинності прорубали прохід, по якому, як вважали, мав пробігти кабан.
Баль підняв підборіддя, подавши знак одному зі своїх зброєносців. Той передав йому спис. Де Баль зайняв своє місце праворуч від короля, трохи позаду.
— Я втручуся, Величносте, лише в тому випадку, коли ваш перший удар буде невдалий.
— Ти не втрутишся. Мій перший удар не буде невдалим. Бог розмовляв зі мною. Я його помазаник.
Де Баль нахилив голову, висловивши цим рухом певний сумнів у тому, що бажання короля здійсниться. Король цього руху не помітив, але всі інші мусили помітити.
— Нехай буде так, Величносте.
Він сперся на списа і став чекати.
Незабаром від вершини пагорба почувся гамір. Облава почалася. Де Баль наказав, щоб загоничі в першій лінії йшли на відстані не більш як ярд один від одного: найменше він хотів, щоб кабан повернув назад і пропоров живіт одному з його людей замість короля.
— Величносте, пам’ятайте, що ноги треба тримати разом, коли ви завдаєте удару.
— Про що ти говориш?
— Кабан вимахує іклами вгору, щоб пропороти своїй жертві живіт. Якщо ви триматимете свої ноги разом, Величносте, ви захистите не тільки себе, а й майбутнє Франції.
Людовік зареготав.
«Добре, — подумав де Баль. — Ще кілька зайвих доказів для свідків довкола, що все гаразд між мною і королем. А якщо цей йолоп триматиме ноги разом, то більше шансів, що він зіпсує свій удар».
З чагарнику долинув тріскіт під збуджене виття публіки. Кабан проломився крізь чагарник і побіг прямо на короля. — Це не той кабан, Величносте.
Де Баль стрибнув уперед і простромив кабана списом. Тварина заревла й упала на спину, хвицаючи всіма чотирма ногами. Де Баль махнув мисливцям зі свого супроводу, і ті підбігли до кабана, перетяли йому горло й відтягли вбік. Гострий запах потягся за тушею.
— Він важив менш як двісті футів, сер. Ваш кабан важчий більш як удвічі.
Людовік стояв, вирячивши очі. Він здавався одурманеним калюжею крові, яка ще парувала на місці вбитої тварини.
«Тримайся, чоловіче, — подумки промурмотів де Баль, дивлячись на спину короля. — Не втрачай нерви. Бо ти ніколи не зможеш пережити цієї ганьби. Люди складатимуть про тебе пісні. Ти залишишся в історії як Людовік Слабкий. І доля, безперечно, продиктує, щоб ти дожив до ста років».
Почувся загальний стогін. Від поля з’явився білий олень. Він трохи присів на задні ноги, а тоді перестрибнув через лінію мисливців, наступним стрибком перелетів через загорожу з лози й помчав геть, прямуючи до лісу.
Де Баль набрав повні груди повітря й мовчки вивергнув із себе потік лайки, а тоді сказав:
— Це білий олень, Величносте. Його поява означає, що наша здобич не з’явиться. Ми можемо повертатися додому.
Слова застрягли в горлі де Баля. Але символ був таким очевидним, і значення появи білого оленя знали всі, тож було б дурістю з боку Баля, враховуючи той факт, що він приймав короля як гостя, не визнати його.
«Як ото білий олень палко жадає добігти до струмка, так жадає моя душа прийти до Тебе, о Боже».
Людовік наготував сокиру. Було ясно, він мав намір довести: як де Баль, так і білий олень помиляються.
Почувся зойк десь позаду від лінії загоничів, яка наближалася. Потім дружний гамір голосів. Очевидно, хтось напоровся на ікла.
Король озирався на всі боки, його обличчя здавалося мертвотно блідим у несподівано яскравому сяйві сонця.
Кабан вибіг із густого чагарнику, цівки червоної крові капали з його іклів. Король побачив його не відразу. Але розлютований вепр — він почув запах крові — уже побачив короля. Він подивився на лінію мисливців. Там не було прогалин. І тоді він обернувся до короля, якого оточувало лише повітря.
Кабан помчав в атаку, вимахуючи мордою, щоб звільнитися від кишок, що з неї звисали й заважали йому чітко бачити.
Король побачив кабана й випростався. Він підняв сокиру, завівши її за голову, й чекав.
— Біжіть йому назустріч, Величносте! Ви повинні бігти йому назустріч! — Де Баль не мав анінайменшого уявлення, чому він намагається допомогти королю. Адже він хотів побачити його мертвим і жалюгідним, а не людиною-легендою.
Король, накульгуючи, побіг назустріч кабану з піднятою для удару сокирою.
Кабан ухилився і вдарив короля збоку іклами.
Король зойкнув і впав.
…
3
Аморі де Баль, граф де Єр, наступні шістнадцять років свого життя прожив у примусовому засланні від двору. Мати короля, Бланка Кастильська, ніколи не подарувала йому того, на що вона дивилась як на заохочення її сина здійснити вчинок, дурість якого була не меншою, ніж його гонор. Той факт, що де Баль врятував життя молодого короля з великим ризиком для життя власного, дуже мало вплинув на оцінку королеви, хоч, безперечно, й захистив Баля від жорстокої страти четвертуванням, яким карали царевбивць.
Мати заборонила королю будь-яке спілкування з де Балем, й він підкорився цій забороні з почуття обов’язку перед матір’ю та з любові до неї, хоч і не погодився закріпити її формальною присягою.
Але король був глибоко побожним чоловіком і відомим усій Європі своєю глибокою повагою до справедливості. Протягом тих років, поки тривала їхня вимушена розлука, він усе більше впевнювався в тому, що Аморі де Баль був обраний Богом для того, щоб урятувати його від підступних намірів Диявола. А ще більшою мірою він переконувався в тому, що великий дикий кабан із боліт святого Бенедикта, далекий від того, щоб бути одним із символів Христа, насправді був самим Люцифером.
Пізнього літа 1244 року, поборовши майже смертельну хворобу, король Людовік, на превеликий жах своєї матері, несподівано для всіх оголосив про свій намір дати обітницю хрестоносця. Але потім, після ретельного самоаналізу й за порадою свого сповідника Жофрі де Больє та свого капелана Ґійома де Шартра, король вирішив, що для нього буде неможливо прийняти хрест без того, щоб спочатку не визнати участь Бога у своєму рішенні. А це, у свою чергу, не могло бути зроблено без визнання певної ролі чоловіка, явно обраного самим Богом для того, щоб захистити короля від Диявола.
Таке рішення пояснювалося ще й тим, що багато королівських васалів — чимало яких тепер, через шістнадцять років, перебували на важливих державних посадах — виразно чули, як того далекого ранку 1228 року король сказав графові Аморі де Балю, що він, Людовік, Rex Francorum і Rex Christianissimus, помічник Бога на землі, володар і високий заступник Франції (найстаршої дочки Церкви) одержав повідомлення від Бога, що, якщо він коли-небудь захоче посприяти довічному приєднанню Єрусалима, Назарета й Віфлеєма до Святої Матері Церкви, то він спочатку повинен виїхати в ліс і своєю сокирою вбити дикого кабана.
Завдяки дедалі глибшому розумінню Святого Письма король — а через короля і його радники — тепер зрозумів, що Бог мав у той день набагато глибший і менш очевидний мотив. Мотив, який передбачав обрати й призначити графа Аморі де Баля головним союзником короля, що діяв би для нього та йому на користь. Одне слово, виконував волю Бога. Унаслідок цього факту й попри категоричне несхвалення королеви-матері король надіслав формальний наказ де Балю, щоб той з’явився у базиліку Сен-Дені, до гробниць королевого батька, Людовіка Восьмого, та його діда Філіпа Другого Августа у той самий день і в ту саму хвилину, коли мине шістнадцята річниця його призначеного Богом втручання в долю короля.
|
