П. Коэльо, „Подобно реке”
Я відкрив своє покликання.
Я хочу бути письменником
Нова книга бразильця Пауло Коельйо – „Подібно до ріки...” – довгоочікуваний подарунок автора своїм прихильникам. Не схожа на жоден з надрукованих в нашій країні коельївських творів, вона, без сумніву, піднімає серпанок утаємниченості, який досі вкривав особу Коельйо як людини, його біографію, родинне життя та поточні справи всесвітньо відомого письменника.
Американські критики назвали б „Подібно до ріки...” a scissors-and-paste book, тобто книгою, створеною за допомогою ножиців і клею. І справді, прочитавши перші кілька сторінок, мимохіть замислюєшся: чому це автор вмістів під одну обкладинку понад сотню таких несхожих, між собою нібито не пов’язаних коротких оповідань? Спогади дитинства впереміш з технікою стрільби з лука; арабські казки поряд з виступом на конференції; нариси з життя безпритульних Копа бакани, що переходять у розповіді учасників різних воєн. Утім, майте терпіння. Прочитавши всю книгу, ви знайдете відповідь і дійдете власних висновків. Такий вже штукар цей сеньйор Коельйо, чиї добрі очі тепло дивляться на нас з обкладинки, – ну не може він без таємниць та сюжетних манівців.
Прочитавши „Подібно до ріки” від початку до кінця, я посміхнувся, бо мені відкрилося, про що книга.
Вона про добро і увагу до ближнього, чого нам бракує у світі, де панує знеособлене кібер-спілкування, де більшість людства вклоняється Золотому Тельцю.
Вона про те, що треба прислуховуватися до власного серця й відважно долати перешкоди на шляху до мрії, хай там як вас намагаються відмовити навіть найближчі люди.
Вона про мир і війну, що стає дедалі актуальнішим питанням в нашу неспокійну добу балансування на межі конфлікту релігій, світів, цивілізацій. Сам Коельйо прагне того, щоб представники ворогуючих сторін могли так само гармонійно співіснувати на цій Землі, як з його легкої руки співіснують в одній палітурці, одне одному не заважаючи, суфійські мудрості з хасидськими майсами.
Вона про толерантність і взаєморозуміння. Коельйо навіть написав власні правила 21-го сторіччя, заповівши нарешті зрозуміти, що навсібіч, куди сягає око, люди є різними; що це не вада, бо така неподібність і розмаїття роблять життя на планеті цікавішим.
Вона про важливість мандрівок світом, бо жоден фільм, книга або сайт не передасть і дещиці вражень, які відкриваються мандрівникові в різних куточках Землі.
Вона про Бога і Божественне провидіння. На прикладі власному та інших людей письменник доводить, що, попри нашу „владу”, „силу” й „самовпевненість”, з висоти Творця ми вразливіші за порцелянових ляльок, і ніколи не знаємо, що станеться з нами за хвилину.
У книзі є ще безліч чого, але найголовніше...
Вона про ЛЮБОВ. Ту, без якої саме існування в цьому світі є безбарвним животінням. Найкраще це передає історія про хмарку й дюну: молода хмарка, пролітаючи над африканською пустелею, закохалася в піщану дюну й пролилася на неї дощем, щоб перетворити останню на квітучий оазис. Віддавши всі свої краплі, хмарка зникла, але... „любов не вмирає. Вона лише змінює свій образ”. Чудо перетворення сталося завдяки тому, що одного разу хтось не побоявся віддати своє життя в ім’я любові.
Є. О. Куценко, м. Ялта
|
