|
Юрий Камаев — украинский писатель; родился в 1970 году в городе Кременце в Украине, где и живет теперь.
По образованию математик, окончил Санкт-Петербургский университет. Дебютировал в альманахе Гоголевской Академии «Digital-Романтизм».
Автор сборника рассказов «Мед с дікалоном» (2009).
Вместе с писателем В. Ивченко стал лауреатом премии «Коронація слова — 2011» за роман «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Підіпригори».
Отзыв в прессе:
«Мед з дікалоном» — найкращий дебют року
Незважаючи на поширену думку, що малу форму зараз не читають і практично не видають, письменник Юрій Камаєв вирішив дебютувати збіркою оповідань. І не прогадав — книжка вже помічена і читачами, і критиками, а газета «Друг читача» оголосила «Мед з дікалоном» «Дебютом року» й офіційно повідомила про це під час урочистого письменницького автопробігу, присвяченого Всесвітньому дню книги. Кожне з 37 оповідань збірки займає по декілька сторінок, і, дочитавши книгу до кінця, пригадуєш не усі сюжети та іноді плутаєш героїв, але разом вони складаються в строкату та трагічну картину подій Першої світової, громадянської, української визвольної, Другої світової воєн, які перерили ці території та переламали долі людей.
«Спочатку були червоні — ходили строєм у шинелях з червоними бантами і співали «Інтернаціонал». Мабуть, ці співи мали якесь містичне значення, на кшталт ідуїстських мантр, бо після них на базарах щезли продукти і знецінились гроші… Потім більшовиків вибили якісь вусаті дядьки в кожухах. По місту валялися трупи в шкірянках та шинелях з червоними бантами…Та згодом більшовики повернулися з бронепоїздом і встелили вулиці дядьками в кожухах. Потім більшовиків вигнали хвацькі і задерикуваті французькі морські піхотинці… Далі їх змінили нащадки героїв Термопіл – грецька піхота на смішних віслючках із сумними очима. Не знаю, мабуть у їхніх штабах гадали, що це військо зупинить махновську кінноту і кулеметні таврійські тачанки, та махновці не забарилися. Вулицями поміж трупів у нетутешньому світлому хакі бродили все ті ж осиротілі сумні віслючки…».
В оповіданнях Юрія Камаєва, як і в тогочасних реаліях, події змінюються із калейдоскопічною швидкістю, і почасти складається враження, що ти читаєш синопсис якоїсь жорстокої комп`ютерної гри. Та все це — історія, вже реалізований продукт якогось вищого розробника, який не можна перезапустити. Тому, звертаючись до нього, ми шукаємо відповідей: як це було, для чого це було, де полягає межа між героїзмом та абсурдом, маніпуляцією та проявом власної волі, нарешті, яких помилок можна уникнути. Автор, реконструюючи події очима учасників по різні боки різних барикад, прокреслює шляхи розуміння ситуації, але остаточні узагальнення кожен зробить, як завжди, самостійно.
Источник: http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/review/5564/
|
