|
***
Отак я й жив самотиною, не маючи жодної живої душі, з котрою можна було б як слід побалакати, аж років шість тому спіткала мене аварія в пустелі Сахара. Щось вийшло з ладу в двигуні мого літака. Зі мною не було ні механіка, ні пасажирів, тож я взявся самотужки поратися біля складної направи. Питання стояло так: життя або смерть. Питної води залишалося ледве на тиждень.
Отож, першого вечора я заснув просто на піску за тисячі миль від населених країв. Я був одрізаний від людей ще дужче, ніж той, хто після корабельної катастрофи опинився на плоту посеред пустельного моря. Тож уявіть собі, як я здивувався, коли вдосвіта мене збудив якийсь чудний тоненький голосочок.
Він промовив:
— Якщо твоя ласка... намалюй мені баранця!
— Га?
— Намалюй мені баранця...
Я зірвався на ноги, неначе мене громом поцілило. Продер очі. Роззирнувся гарненько зокола. Й уздрів дивовижного хлопчика, який поважно розглядав мене. Ось найліпший портрет, який мені пощастило намалювати перегодя. Та, звісно ж, ця парсуна не така чудовна, як сам оригінал. У цім немає моєї вини. Завдяки дорослим я знеохотився до малювання ще тоді, коли мені було шість років, і навчився малювати тільки зміїв-удавів зверху та зсередини.
Отож, я стояв, витріщивши очі від подиву, і знай собі дивився на цю прояву. Не забувайте, що був я за тисячі миль від першої людської оселі. А цей малюк анітрохи не скидався на дитину, котра заблукала і з ніг падає від утоми або ж помирає від голоду, спраги чи страху. Неможливо було уявити, що цей хлопчина загубився в пустелі за тисячі миль від населених країв. Насилу здобувшись на слово, я сказав:
 — Зачекай... а що ти тут робиш?
А він стиха й дуже поважно повторив:
— Якщо твоя ласка... намалюй мені баранця...
Коли отака дивина вражає тебе до глибини душі, то несамохіть їй скоряєшся. Й хоч якою нісенітницею видавалося це на безлюдді, де тебе могла спіткати смерть, я все ж дістав з кишені аркуш паперу й ручку. Але тут мені спало на думку, що передовсім я вивчав географію, історію, математику та граматику, тож я сказав хлопчикові (трохи навіть гнівливо), що не вмію малювати. Він відказав:
— Дарма. Намалюй мені баранця.
***
 Щодня довідувавсь я щось про його планету, про те, як він покинув її, як мандрував. Оповідав він про все потроху, та й то уривками. Отак третього дня дізнавсь я про трагедію з баобабами.
Сталося це теж завдяки баранцеві, бо маленький принц, з таким виглядом, наче його взяли сумніви, раптом поспитався в мене:
— Правда ж, баранці їдять кущі?
— Та правда.
— Ой, я так радий!
Я не втямив, чому так важливо, щоб баранці їли кущі. Та маленький принц докинув:
— Отже, вони їдять і баобаби?
Я зауважив, що баобаби не кущі, а дерева, та ще й височенні мов дзвіниці, тож якби він пригнав ціле стадо слонів, то вони не подужали б з’їсти й одного баобаба.
Почувши про тих слонів, маленький принц зареготався:
— Та їх треба було б один на одного поставити...
А потім споважнів і додав:
— Перш ніж вигнатися аж до неба, баобаби бувають геть маленькі.
— Та воно так! Але чому тобі хочеться, щоб баранець їв маленькі баобаби?
 — А як же ж! — відказав він, мовби йшлося про щось очевидне. Й мені довелося довго ламати голову, поки я самотужки второпав, у чому тут річ.
Справді, на планеті маленького принца, як і на всіх інших планетах, росла трава і бур’ян. Отож, було насіння трави і насіння бур’янів. Та насіння ж геть невидне. Воно тихенько спить собі у землі, аж якійсь насінині забагнеться прокинутися. Отоді вона потягається і спершу простягає до сонця прегарний паросток, таку собі безневинну билинку. Якщо це редиска чи ружа, то нехай собі й ростуть. Та якщо бур’ян, то його слід вирвати негайно, щойно розгледів. А на планеті маленького принца було страшенне насіння... насіння баобабів. Воно заразило всю землю на планеті. Якщо ж проґавити баобаб, то його вже ніколи не здихаєшся. Він заполонить всеньку планету. Він геть прохромить її своїм корінням. І якщо планета маленька, а баобабів багацько, то вони розірвуть її на кавалки.
— Є таке правило, — сказав мені якось маленький принц. — Щойно встав уранці, дав собі лад — наведи лад і на своїй планеті. Баобаби треба висмикувати з корінням відразу ж, тільки-но стане видно, що це не ружі, бо їхні памолодки дуже скидаються на паростки руж. Робота дуже нудна, проте легенька.
Одного разу він порадив мені намалювати такий гарний малюнок, щоб усе це запам’яталося дітям і на моїй планеті.
— Якщо вони подадуться у мандри, — сказав він мені, — то це їм стане у пригоді. Часом роботу можна відкласти й на потім, в тому немає ніякого лиха. Та з баобабами зволікати не можна, а то станеться біда. Я знав одну планету, де мешкав ледацюга. Він проґавив три кущики...
І от за розповіддю маленького принца я й намалював цю планету. Я не люблю повчати. Але в нас так мало знають про шкоду від баобабів, а загроза для того, хто приблукає на астероїд, настільки велика, що цього разу я не втримався і зробив виняток. «Діти! — кажу я. — Стережіться баобабів!» Я довго працював над цим малюнком, й усе задля того, аби попередити моїх маленьких друзів про небезпеку, що ходить за ними назирці, вони ж бо про неї не знають, як не знав раніше і я. Моє повчання варте тієї праці. Либонь, ви спитаєтеся: а чому в цій книжці більше немає таких разючих малюнків, як оцей з баобабами? Відповідь проста: я вельми старався їх намалювати, але мені не вдалося. Коли ж я малював баобаби, то надихала мене думка про те, що це слід зробити негайно.
***
Мені здається, що він утік зі зграєю перелітних птахів. Рано-вранці тієї днини він гарненько навів лад на своїй планеті. Ретельно почистив діючі вулкани. В нього були два отакі вулкани. На них так зручно було підігрівати сніданок. Був на планеті й вулкан, що давно вже погас. Та він подумав собі: «Мало що може трапитися!», тож гарненько попорав і його. Якщо вулкани ретельно доглядати, то горять вони тихо, рівно й не вибухають. Виверження вулкана — це так, неначе сажа горить у комині. Певна річ, на Землі вулкани не прочистиш, для цього ми надто малі. Тим-то виверження й завдають нам стільки прикрощів.
Сумовито зітхаючи, він повиривав також і останні пагони баобабів. Він уважав, що ніколи сюди вже не повернеться. Але того ранку вся оця звична робота була йому так до серця. Й коли він востаннє полляв свою квітку і вже хотів було накрити її ковпаком, то на очі йому навернулися сльози.
— Прощавайте, — озвався він до квітки.
Та вона мовчала.
— Прощавайте, — повторив він.
Квітка закашлялася. Та це вже не від застуди.
— Я була дурненька, — нарешті сказала вона. — Вибач мені. І спробуй знайти своє щастя.
Маленький принц здивувався, що вона не докоряє йому. Він страшенно знітився та так і завмер із отим ковпаком у руці. Йому було невтямки, чому вона така ніжна і лагідна з ним.
Так, я люблю тебе, — казала йому квітка. — І моя вина, що ти не знав цього. Втім, це неважливо. Ти був такий же ж дурненький, як і я. Постарайся знайти своє щастя... Облиш цього ковпака. Він мені не потрібен.
— Але ж вітер...
— Не така я вже й застуджена... Нічний холодок буде тільки на користь. Я ж — квітка.
— А звірі...
— Я ж хочу запізнатися із метеликами, то вже дві чи три гусениці доведеться витерпіти. Адже метелики такі гарні. А хто ще ходитиме до мене в гості? Ти ж будеш далеко. Великих звірів я теж не боюся, бо в мене є шпички.
І вона простодушно показала йому свої чотири колючки. Потім додала:
— Не зволікай же, це дратує. Як вирішив іти, то йди.
Квітка не хотіла, щоб він бачив, як вона плакатиме. Це ж була така гордовита квітка...
________________________________________
Придбати книжку Антуана де Сент-Єкзюпері "Маленький принц"
Інформація про автора
|
